БАБУСИН ХЛІБ
(Новела)
Пекти хліб так, як уміють моя бабуся, мабуть, ніхто не вміє. Напевне, не вміє, бо перед кожним святом сходиться у нашу хату геть, усе жіноцтво із нашої вулиці, а то й з інших.
Бабуня сядуть на стілець у куточку, складуть руки на квітчастому фартусі, та й почнуть розповідати. А жінки, за всяк другий час такі балакучі, що й не переговориш, тепер будуть мовчати – ані шелесне.
Молодші – ті щось будуть записувати, та бабуня скажуть, що хліб не любить, щоб його записували, а надто не терпить, щоб його ножем різали, бо то гріх великий. Святий хліб, скажуть ще бабуня, ламати треба, до серця прикладаючи, тоді він ніколи в домі не переведеться.
Бабуня все так розповідають, що, мабуть, і наш пес Рябко зрозумів би. Та я заздалегіть знаю, що все одно ні в кого не вродиться такий рум’яний, пахучий, хрусткий, наче сонцем напоєний хліб.
Жінки все гарненько вислухають, запам’ятають та й розійдуться по своїх домівках.
Отоді вже починається головне: - Бабуня вимиють, вишкребуть все до блиску, стелю і стіни вапном вибілять, долівку рівненько прошпарюють та вимажуть, а тоді вже й піском посиплять. Дідусь наносять у хату повні відра колодязної води, та й поставлять у куточок – це щоб хата наша повна була добра та радості. А ще дідусь дров наколять, і обов’язково березових – це щоб хліб був білий, як кора березова.
А назавтра рано, ще й сонце не зійде, встануть бабуня та й вберуться гарненько та чисто, святкову одіж діставши, бо, кажуть: - не годиться біля хліба аби як ходить. Вже по тому Зірочку, корівку нашу, подоять, щоб учиняти тісто теплим молочком, та ще навибирають яєчок свіженьких, щоб хліб був людям на диво, собі на радість. Візьмуть все те та ще багато чого до того, та й почнуть ворожити над діжею.
А я буду тихенько собі сидіти на лежанці і не буду плутатись під ногами, бо бабуні сердитись при такому ділі аж ніяк не можна. Бо тоді хліб уродиться не такий як треба.
А як учинять бабуня опару на тісто, то вже будуть біля діжі чаклувати, білим вишиваним рушником укривати, щоб бува не охололо та зійшло як треба.
І тоді вже до бабуні краще не підходить, бо не почують вони не кого.
А як зійде перший раз опара, то всиплють бабуня туди ще борошна, та й прочитають їхні губи тиху молитву, одвічну молитву, що її читали жінки над хлібом в усі часи.
У другий і третій раз зійде тісто і бабуня, святкові та урочисті, ні на хвилинку не відійдуть від діжі. А дідусь піч затоплять. А коли піч прогорить та прогріється як треба, тут уже й тісто готове буде. Бабуня розділять його руками та кожну хлібинку на великий капустяний листок покладуть, та й у піч посадять, перехрестять та й засланкою закриють.
І тоді вже всі ми разом чекати будемо, коли хліб спечеться.
– Може вже готовий, – приставатиму до бабуні, – може, треба вже його діставати? – Від нетерпіння не зможу всидіти на місці. Бабуня заперечно хитають головою, і я надовго замовкну.
Нарешті ось вона, та щаслива, незбагненна хвилина! Пройде багато років з того часу, та кожного разу при згадці про ту хвилину і не раз, і не два заб’ється швидше моє серце, наповнене щасливим передчуттям того суттєвого, вічного, прекрасного.
Бабуня підходять до печі, неквапно відкривають засланку і пахощі свіжоспеченого хліба наливають вщерть, до вінця хату, вириваються у прочинену хвіртку на двір, потім на вулицю.
Хліб гарячий, та бабуня завше беруть його прямо руками, підносять до лиця, на всі груди вдихають його пахощі, цілують кожну хлібину і відтак кладуть обережно на стіл, застелений чистою полотнинкою. А ще бабуня побризкають хліб колодязною водою, що ще з вечора дідусем була внесена на радість та добро в нашу хату.
Побризкають та й укриють рушником вишиваним – це щоб хліб був соковитий та ніжний на смак. А вже коли зовсім хліб “дійде”, як кажуть бабуня, то дідусь візьмуть та й украдуть мені перший шматочок того смачного запашного дива.
